Обґрунтування проекту

Починаючи з кінця 1980-х щоразу частіше говорять про проблеми і досвід неповносправних (з особливостями психофізичного розвитку), як про ті ділянки українського суспільства, які потребують реформування, підсилення і систематичних змін. Особи з неповносправністю. Що проживають в Україні сприймаються своїми співвітчизниками, як неспроможні «інваліди», котрі не можуть вчитися, працювати чи адекватно функціонувати у суспільстві. Таке негативне сприйняття найбільше відображає те, як українське суспільство ставиться до дітей з неповносправністю (особливостями психофізичного розвитку).

Діти з неповносправністю (особливостями психофізичного розвитку) здебільшого залишаються захованими від українського суспільства. Багатьох неповносправних дітей, ще у дуже ранньому віці, було відокремлено від батьків і поселено у спеціалізовані навчальні заклади чи «спеціальні інтернати». Як зазначено у Концепції спеціальної освіти, мета спеціальної освіти в Україні – «під час роботи з дітьми з неповносправністю проводити їхню адаптацію до соціального оточення, навчати професійним навичкам для майбутнього працевлаштування, і розвивати їхні навички самообслуговування».” Вплив системи шкіл – інтернатів на розвиток і навчання дітей з неповносправністю є різноплановим, але найбільш руйнівним аспектом цієї системи є насаджування ідеї, що діти з неповносправністю повинні залишатися відокремленими від їхніх сімей і громади, маючи малі шанси на інклюзію у сферу освіти і працевлаштування.

Сегрегація дітей з неповносправністю (особливостями психофізичного розвитку) впливає на сегрегацію суспільства в цілому. Бідність і неповносправність ідуть нога в ногу, посилюючи одна одну. Сім’ї, у яких є діти з неповносправністю (особливостями психофізичного розвитку) тенденційно є біднішими, ніж інші сім'ї. Неповносправність з її постійними недоліками перетворюється у вирок пожиттєвого ув’язнення. Не маючи належної підтримки від держави, з мінімальним доступом до якісних основних соціальних послуг для лікування і опіки для своїх дітей, батьки розглядають інституціалізацію їхніх неповносправних дітей (особливостями психофізичного розвитку), як єдину реальну альтернативу. «Глибока бідність і хронічна нестача альтернатив у поєднанні з застарілими медичними підходами, які нехають інтереси дитини, пояснюють такі часті випадки відмови від дітей і поселення їх у спеціалізовані заклади. Насправді більшість батьків переконані, що у них нема іншого виходу, як зректися власних дітей. Такі сім’ї потребують саме сильної соціальної та економічної підтримки».”

Марта Сантос Паіс, директор Дослідницького центру «Інноценті» ЮНІСЕФ сказала: «Хоча діти з неповносправністю (особливостями психофізичного розвитку) і стали більш видимими від початку перехідного періоду, і ставлення до них і їхніх сімей змінюється, більшість з них залишається просто «викресленими із суспільства»… Однак, як закликає ЮНІСЕФ, кожна дитина має право зростати у сім'ї, і в умовах, які гарантуватимуть повагу до її гідності, сприятимуть впевненості у власних силах і активній участі у соціальному житті.»” Дівчатка з неповносправністю переживають більшу дискримінацію у порівнянні з їхніми однолітками-хлопцями. Для дівчаток існує більша ймовірність, ніж для хлопців, що їхні батьки вд них відмовляться, що їх будуть дискримінувати, і що вони не матимуть можливості отримати освіту.

Статистичні дані щодо кількості неповносправних дітей (особливостями психофізичного розвитку) в Україні не є точними, однак існують в наявності певні статистичні показники. Згідно з даними Міністерства охорони здоров’я України, за останні п’ять років кількість дітей з неповносправністю (у документах їх називають «інвалідами») зросла на 9,4%. У 2004 було 135,773 неповносправних дітей, або 1,8% від усієї кількості дітей в Україні. Багато хто вважає, що ця цифра далеко применшує реальні показники. На 2003-2004 роки загальне зарахування неповносправних дітей у школи-інтернати складало 64,667 дітей. 52,051 учнів навчалося у 304 школах-інтернатах у міській місцевості, і 12,616 учнів навчалося у 93 школах-інтернатах у сільській місцевості.

Спеціальна освіта в Україні включає дошкільні установи, загальноосвітні школи (крім дітей з вадами розумового розвитку); професійне навчання; додаткову школу, вищу освіту, післядипломну освіту і самоосвіту. Існують навчальні заклади (школи-інтернати) для специфічних категорій неповносправних дітей:

• Діти з вадами розумового розвитку, включаючи дітей з незначними розумовими та соціально-емоційними відхиленнями, та дітей з важкими розумовими вадами.
• Діти з порушенням слуху і глухі діти
• Діти з порушенням зору і сліпі діти
• Діти з важкими вадами мовлення
• Діти з ДЦП
• Діти з косоокістю і частковою втратою зору
• Діти з емоційними і поведінковими розладами

У 2003-2004 роках приблизно 69,000 учнів з особливими потребами отримали освіту у спеціалізованих класах загальноосвітніх шкіл. У звітах міністерства освіти зазначено, що вчителі не адаптують навчального плану чи навчальних методів до потреб учнів з неповносправністю. У результаті таке навчання не відповідає потребам неповносправних учнів.

Не існує в наявності даних, які б показали скільки дітей з неповносправністю (з особливостями психофізичного розвитку) живуть вдома разом з батьками й отримують освіту вдома. Ці діти цілковито ізольовані, оскільки школа у їхньому районі може бути недоступною і/або батьки не хочуть розлучатися з дитиною та віддавати її у школу-інтернат.